Тридцять літ тому, у грудні 1958 pоку, врочисто започатковано процес прослави Митрополита Андрея. Хоча за технічне проведення самого процесу відповідають духовні діячі, проте і миряни відіграють тут важливу роль, попри те, що дотепер не була вона належно використана. Поширена помилкова опінія, що справа прослави — це виключно царина духовних діячів. Насправді, згідно з довголітньою практикою Святої Церкви, активізується вся Церква: ієрархія, духовенство та миряни. Усі вони, працюючи спільно для цієї мети, по-своєму докладаються до успішності завершення справи.
Дорога до святості довга та обтяжлива. Історик Церкви А.Кенінґгем, пише: “Святим є той, хто був живим прикладом визначної святості й геройських християнських чеснот. Головна риса — це геройство, бо світ є повний добрих людей”. А інший історик, Д.О’Браєн, додає: “Хоча для досягнення святості вимагається чуд, однак жодним чудом не є довгий, обтяжливий і коштовний процес канонізації. Для більшості людей це все виглядає як якась містерія. Вони думають, що святий з’являється. Та насправді в тому багато труду, і витривалості, й політики; треба мати енергію та людей, аби справу активно продовжувати”.
Процес канонізації святих проходить чотири фази.
Перша фаза — інформативна. На тій фазі збираються всі матеріали, які вказували би на святість кандидата: писання, зізнання свідків, можливі чуда тощо. Зібрані матеріали, т. зв. “артикули”, передаються до Священної Конґреґації для Справ Святих. З тієї хвилини кандидат стає Слугою Божим.
Друга фаза — доведення, що Слуга Божий вирізнявся у своєму житті безсумнівними геройськими християнськими чеснотами у справах віри, надії та любові і практикував чесноти мудрості, справедливості, мужності й повстримності. Це — найважча частина процесу, яка складається з кількох частин. Усе життя Слуги Божого, всі його вчинки, всі його писання, всі опінії про нього, позитивні та негативні, проходять найдетальнішу, сказати б, мікроскопічну перевірку. Писання перевіряє комісія теологів. Усі зауваження чи сумніви, т. зв. “дубія”, мусять бути з’ясовані. Для цього постулятура справи вияснення виробляє т. зв. “позіціо супер віртутум” — із допомогою досвідчених у тих справах адвокатів. Конґреґація може визнати ті з’ясування задовільними або може зажадати додаткових пояснень або, врешті, може внести нові зауваження. Справа мандрує туди й назад аж до повного, без сумніву, задовільного доказу. Усе це вимагає часу та великих коштів. Коли ця стадія успішно закінчена, Папа окремим декретом стверджує геройські християнські чесноти Слуги Божого та проголошує його гідним ушановування, “венерабіліс”.
Далі надходить третя фаза — беатифікація, яка вимагає двох доведених чуд. Коли Конґреґація підтвердить наявність двох чуд, Папа урочисто проголошує Слугу Божого “Блаженним”, “беатус”, і дозволяє вшановувати його на обмеженій території, напр., в одній єпархії або на терені однієї партикулярної (помісної) Церкви.
Нарешті четверта фаза — канонізація — вимагає двох додаткових чуд. Були, проте, випадки, що Папа звільняв од одного чуда. Урочисто проголошеного святого, “санктус”, уписують у календар святих Вселенської Католицької Церкви з правом ушанування в усій Церкві.
Утім, немає різкого поділу між окремими фазами процесу, хіба через проголошення, що досягнуто того чи іншого етапу. Постійно, під час усіх фаз, триває дискусія про геройські чесноти Слуги Божого, навіть Блаженного: підкреслюються нові факти, висловлюються нові сумніви. Це триває часом роками і роками. Докази чудес можуть бути подані ще до того, як кандидат став гідним ушанування, “венерабіліс”, або ще й до того, як він став Слугою Божим, але це ні не змінює встановленої процедури, ні її не пришвидшує.
У процедурі є, проте, головна різниця у трактуванні кандидатів, котрі є мучениками і котрі є сповідниками віри. Для мучеників процедура спрощена, бо їхня мученицька смерть є найкращим доказом їхнього геройства. Тут практично відпадає друга фаза, доказ геройських християнських чеснот. Також у випадку з мучениками Святіший Отець часто звільняє від повної кількості вимаганих чуд. Справа св. Максиміліяна Кольбе, яку часто наводять як приклад швидкого досягнення святості, велась у категорії мучеників. Справа Слуги Божого Андрея ведеться в категорії сповідників віри, і тут застосовано повністю вимагану процедуру.
Саме тут належить розглянути головне питання: як миряни можуть долучитися до прослави Слуги Божого.
Тут коротку вказівку дає Первоієрарх нашої Церкви Блаженніший Отець Мирослав Іван у його нещодавньому пастирському посланні: треба нам молитов і чуд. Преосвященніший Владика Михайло Гринчишин, ЧНІ, додає: “Прославлення Слуги Божого Андрея залежить від Бога, та ми маємо в своїх руках найважливіший засіб, що до цього прославлення може допровадити, — МОЛИТВУ. Уживаймо його”.
Немає сумніву, що молитва — це найважливіший засіб, яким усі ми можемо користуватися. Проте, щоби вона виконала своє завдання, вона мусить відповідати трьом вимогам: ми повинні просити Господа про прославу Слуги Божого, ми повинні просити Господа, щоби дав нам знак, що Він прихильний до його прослави; коли Господь вислухає наше прохання, ми докладемо всіх зусиль, аби це стало корисним для прослави.
Як це виглядає практично? Хоча ми молимося за прославу Слуги Божого, проте не знаємо, чи Господь прихильний до справи. Та коли прохаємо Господа про прославу і долучаємо до молитви прохання про якусь конкретну ласку, то уділення цієї ласки є знаком, що Господь прихильний до прослави Слуги Божого. Та про те ніхто не знає, крім того, хто просив і одержав ласку. Якби ми повідомили Постулятуру про одержану ласку у зв’язку з молитвами за прославу Слуги Божого, то вона могла би використати це перед Конґреґацією для Справ Святих як доказ популярності й віри в його святість. Про уділені ласки слід повідомляти о. Постулятора, незалежно від того, чи одержано великі, чи тільки незначні ласки. Кількість одержаних Постулятурою листів — це мірило прихильності Господа до прослави Слуги Божого, а також знак віри та популярності справи серед мирян. Якби можна було подати Конґреґації тисячі фактів про уділені ласки у зв’язку з молитвами за прославу, то це могло би бути поважним доказом святості.
Зв’язок між одержаною ласкою, включеною до молитви за прославу, та можливим чудом дуже тісний. Завдання Постулятури — точно перевіряти одержані листи і вишукувати, чи уділені ласки могли би розвинутись у чуда.
Справа чуд для багатьох із нас не досить зрозуміла. Чуда обов’язкові для досягнення канонічної святості. Саме слово “чудо” вводить поняття надзвичайної події, спричиненої надприродною могутністю Господа. У процесі прослави святих загальноприйнято, що чуда діються в медичній галузі, й тут є доволі стислі дефініції: чудом називають спонтанне, з медичного боку непоясненне цілковите виздоровлення з критичної недуги. Одначе визнано як чуда випадки, де не було спонтанного видужання. Та воно завжди мусило бути цілковите і з медичного погляду непоясненне. Найкраще покажуть це приклади.
Монахиня була оперована на шлунковий наріст. Стверджено, що то був пістряковий наріст на підшлунковій залозі (панкреас), який був такий розгалужений, що не можна було його усунути. Її зашили і чекали на швидкий кінець. Сестри, хоч і призначили вже заступницю для її обов’язків, почали молитися за її здоров’я до Слуги Божої Єлисавети Сетон. Монахиня жила 7 років і померла від емболізму в легенях. Посмертна автопсія виявила цілковито здорову, нормальну підшлункову залозу без слідів пістрякової тканки. Дослідники церковного трибуналу ставили неймовірні питання: може, пістряк пересунувся в інше місце; може, він зник тому, що зазнав дії повітря під час операції; може, хірург був намовлений, як відповідати. “Якби мене намовляли, мене тут не було б”, — обурився лікар. Покликаний психіатр-євангеліст заявив: “Я вірю в чуда. Чудо є щось, чого не можна пояснити. Я вірю, що святі особи мають силу робити такі речі, які інші не можуть”. Випадок був визнаний чудом.
Важче було довести виздоровлення Анни Тереси О’Ніл. Ніхто не сумнівався, що вона хворіла на лейкемію. Та чи не помогли ліки, які вона вживала, включно з новим ліком — аміноптериною, для довготривалого лікування? Чи не помогло їй те, що захворіла вона в міжчассі вітряною віспою? Гематолог, котрий опікувався нею, відмовився назвати це чудом. “Я знаю тільки, що перебіг недуги був єдиний у своєму роді та відрізнявся від тих, які я знаю”. Анну повезли до Бостона, до Гарвардської клініки, на огляд. Один спеціаліст сказав: “Лікарі твердять, що ніколи не можна говорити “вилікування” у випадку лейкемії. Та ми ніколи не повинні вживати слова “ніколи”. Інший лікар сказав: “Вона здорова дитина. Чи це чудо? Може… Більше не може сказати медична наука, бо вона говорить лише на підставі досвіду. Ми не знаємо, що станеться в майбутньому”. Анна не вживала жодних ліків упродовж шести років. Увесь той час постійно брали проби її шпіку (кістковий мозок із хребта), які показували нормальні результати. Рим вирішив, що цього досить, і визнав це чудом.
Наведені приклади показують, що зазвичай не трапляються ні драстично, ні раптово. Найчастіше мають вони непомітний початок і розвиваються протягом якогось часу. Завдання Постулятури — виловити надійні випадки з-поміж багатьох, які оголошено, та пильно стежити за їхнім розвитком, навіть закінчуючи посмертною автопсією. Не всі випадки завершуються успішно. Це і є причиною того, щоб усі одержані від Бога ласки, випрошені молитвами за прославу, навіть такі, що здаються незначними, подавати до відома о. Постулятора.
Але тут є одне застереження. Нещодавно трапився випадок, що мав усі ознаки для того, щоби визнати його чудом. Виявилося, що пацієнт, аби забезпечити собі більшу допомогу, молився за посередництвом двох Слуг Божих. Справу уневажнено, бо не можна було з’ясувати, чиє посередництво допомогло.
Та участь мирян у процесі прослави не обмежується тільки молитовами і повідомленнями Постулятури про уділені ласки.
У римо-католицьких колах прийнятим способом долучення мирян до акції прослави кандидатів на святих є створення т. зв. ґільдій або ліґ. Ліґи творяться з ініціативи церковної влади, і за їхню діяльність на території єпархії відповідає визначений віце-постулятор. В окремих парафіях відділи ліґи перебувають під опікою місцевих парохів. Головне завдання ліґи, а відтак і її місцевих осередків, — поширення інформації про кандидата серед загалу, пропаганда індивідуальних і колективних молитов для прослави кандидата, заохочення до пересилання інформації про вислухані молитви до Постулятури й, урешті, мобілізація фондів на кошти процесу прослави…
Як уже зазначено, найдоступнішим, а також і найважливішим засобом є молитва. Вона є виявом нашої віри у святість Слуги Божого Андрея. Важливість молитви така велика, що хочу ще раз пояснити, як належить молитися. Метою молитви є прохання до Господа, щоби прославив Слугу Божого Андрея. Та задля вияву видимої Божої прихильності до справи ми просимо про ласку для себе.
Багато є текстів молитов за прославу Слуги Божого Андрея, і будь-хто може вибрати собі такий, який найбільше подобається. Та кожна молитва мусить закінчуватися проханням про особисту ласку: просячи Господа за прославу Слуги Божого Андрея, треба додати: “В ТІЙ ЦІЛІ БЛАГАЮ ТЕБЕ, УДІЛИ МЕНІ В СВОЄМУ БАТЬКІВСЬКОМУ МИЛОСЕРДЮ ТУ ЛАСКУ, ПРО ЯКУ Я ТЕБЕ ПОКІРНО ПРОШУ”.
Якщо Господь вислухав наші прохання й уділив нам ласку, обов’язково повідомляймо про це Постулятуру. Маймо на увазі, що завжди є розвитку одержаної ласки в чудо.
Багато людей молиться за прославу Слуги Божого Андрея, та не просить ласк для себе. Інші просять Божої ласки для себе за посередництвом Слуги Божого Андрея, та не просять Бога за прославу самого Слуги Божого Андрея…
Процес за прославу мусить бути постійно живий, хоча часом триває він десятки, а то й сотні літ. Процес мусить бути завжди популярний і збуджувати постійне зацікавлення, яке є душею та рушійною силою, що його оживляє. Справа мусить бути постійно жива та постійно діяти.
28.10.1989 р.
